Останній кошовий Січі Запорозької

Грибовський В.В. Останній кошовий Січі Запорозької.Петро Іванович Калнишевський (бл. 1690-1803) за свого дивовижно довгого життя був свідком тривожного й нещасливого для України XVIII століття. Це був час затяжного й суперечливого процесу занепаду української козацької держави, коли розколоте й дезорієнтоване невдачами гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика українське суспільство прилаштовувалося до чужого державного організму – імперської системи абсолютистської Росії. Російська імперія неухильно поглинала українські землі, руйнуючи той самобутній лад, що існував у Наддніпрянській Україні з часу Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.
У цьому загальному русі російської експансії Запорозька Січ залишалася останнім острівцем української самоврядності. Однак протягом XVIII ст. саме Запорожжя зазнало чимало змін і багато в чому відрізнялося від тієї козацької вольниці, що була за часів гетьмана Петра Сагайдачного та кошового отамана Івана Сірка. Заснована у 1734 р., після повернення запорожців з кримсько-турецького до російського підданства, Нова Запорозька Січ, за визначенням Михайла Грушевського, була вже тільки слабкою тінню старої Січі[1]. На північних кордонах Запорозьких Вольностей створено низку російських фортець та військових поселень. Безпосередньо в самій Січі російський уряд розмістив Новосіченський ретраншемент з артилерією та гарнізоном до 400 солдатів[2], завжди готових виступити на придушення повстання сіроми на Січі та спостерігати за лояльністю запорозької старшини щодо Росії.
Починаючи з Константинопольського російсько-турецького договору 1700 р. причорноморське степове порубіжжя потрапляє під прямий контроль Росії та Туреччини, чітко розмежовуються кордони двох імперій, а поведінка населення степового порубіжжя – запорожців, ногайців, кримських татар – піддається регламентації обох імперських урядів[3]. Відтак, стабілізація степового кордону йшла в чіткій кореляції з нівелюванням традиційних форм життєдіяльності та усталених способів взаємодії цих прикордонних суспільств. В усіх російсько-турецьких договорах XVIII ст. (до Кючук-Кайнарджийського 1774 року включно) все далі більше деталізується регламент обмежень, чіткіше вирисовується лінія кордону й стає більш потужним механізм гарантування його недоторканності. Традиційне для степового порубіжжя здобичництво потрапило під заборону, запорозько-татарські взаємини спрямовуються в русло діяльності майже щорічних прикордонних комісій, контрольованих російським і турецьким урядами. В період між 1739 і 1769 рр. фактично припиняються татарські набіги на українські землі, а військова діяльність запорозького козацтва зводиться лише до прикордонної та сторожової служби[4].